Зустріла у соцмережах вже використану одного разу для роздумів картинку, тільки з іншим підтекстом. Перша була про нестримне захоплення квітами. А ось і друга - про собак. А це - точно про мене! 😁
Думки одразу повернули мене на майже три роки назад, коли вперше я привела додому чужу собачку. Це сталося після окупації нашого села росіянцями, коли ми тільки отримали змогу вільно пересуватися зруйнованими вулицями проміж розстріляних будівель...😱
Я знала, що ця собачка всю окупацію скиталася селом у пошуку їжі. Її господарі панічно виїжджали на свій страх і ризик із маленгькими дітьми, коли ми вже були окуповані. Не знаю і не засуджую їх, але собачку вони залишили. Можливо, це і на краще, бо як потім виявилось, поскитатися світом їм прийшлося чимало, поки змогли повернутися додому.
Як би там не було, - Діна пробула у нас біля трьох місяців. Дочекалася своїх господарів і прекрасно з ними продовжила щасливе життя.
Вже тоді я зрозуміла, що наш песик прекрасно сприймає інших собак у дворі. Навіть більше: без Діни він став сумувати. Тому, порадившись із рідними, я закинула своїй знайомій зооволонтерші думку про змогу брати врятованих нею песиків на перетримку.
І понеслось... 🙂
Коли у нас виявилося одночасно 5 собак, - це був перебір. Те, що називається "за межею розумного". Бо на шести сотках цим бешкетникам із масою невикористаної енергії було тісно. А вигуляти таку кількість щенят я просто не могла фізично. Ще й, як назло, їх ніяк не могли прилаштувати, знайти їм дім. В результаті - весь двір став перекопаним, всі сітки на парканах - порваними. А під кінець собачки навчилися робити підкопи під парканом, що могло погано закінчитися. Втечуть, і що я скажу своїм зооволонтерам?
Та сталося найгірше: мій діагноз заставив нас терміново позбутися всіх песиків, що були на перетримці...
А я і досі мрію про ще одного песика. Щоб Хенку не було сумно. Стримує тільки відсутність повноцінного здоров'я. Бо всьому є межа. Межа розумного...