Я дуже хотіла зробити це після нашої перемоги над росіянськими загарбниками. Але не витримала, - вікна занадто довго простояли немитими. Попереду зима, і так день короткий, та ще додати напівпрозоре скло... не хочу.
Не хочу більше відкладати своє життя 'на після'. Це неправильно: майже два роки тримати на шибках наклеєний хрестами скотч. Бо ніколи не знаєш, чи не впаде десь поруч збита нашою ППО ракета. Чи дрон якийсь. Вірніше, його уламки. Але від цього не легше: шибки вилітають і так, і так. Тому і тримала я так довго оці 'хрести' на вікнах. А сьогодні - зняла.
Це було нелегко. Шибки були схожі на поранених людей. Скотч присох настільки, що відривався шматочками. Залишаючи на склі липкий брудний слід. При відмиванні його слід перетворювався на щось схоже на шрам. І від цього видовища ставало якось тривожно та незатишно... А тут раптом почався 'пташиний базар': налетіла величезна зграя ворон. Пролітаючи хаотичним порядком понад нашими будинками, вони перегукувались між собою. І оце 'Карррр! Карррр! Каррр!' ще більше вселяло якусь несвідому, але дуже відчутну тривогу...
І тут я зрозуміла: витоки цієї тривоги залишилися на склі. В його шрамах. У відображеннях боїв та диму вибухів і пожеж під час окупації, які воно бачило. У дрижанні кожної молекули шибки при вибухах десь поруч. Адже все це скло пам'ятає. І дотик моїх рук відчув цей біль та страх віконних пошарпаних шибок. Мабуть, відмиваючи їх від дворічного бруду та клею, я трішечки перебрала на себе їх тривожної пам'яті. І відчула їх змиті шрами вже у своєму тілі.
Клята війна...😰