
Привіт, друзі.
Недарма ж українці кажуть: «Нашого цвіту — по всьому світу». Є така приказка, і я підозрюю, що вона зовсім не нова, як могло б здатися, а дуже давня. Хоча після повномасштабного вторгнення почалася нова хвиля еміграції українців, які тікали від війни і знову розсіялися по всьому світу, це триває вже понад століття.
Спочатку українці емігрували не від війни, а від банального браку землі. Часто вони пливли в Новий світ — до Сполучених Штатів та Канади — освоювати нові, вільні землі. Вони були першопрохідцями й зробили значний внесок в економічне зростання цих країн. Але згодом причини еміграції стали значно сильнішими й набагато трагічнішими: Перша світова війна, визвольна війна 1917-1920 років, подальше вторгнення Росії в Україну, окупація, потім голодомори, яких було кілька, політичні переслідування — і зрештою знову війна 😥.
Українці постійно змушені тікати зі своєї землі, і в 90% випадків у цьому винна Росія. Цей ворог — страшний звір, який загрожує не лише нам, а й усьому світові. Те, що українців в Україні стає все менше, — боляче й сумно. Водночас, коли перебуваєш за кордоном, серце радісно тремтить, коли чуєш українську мову. І, на жаль, зовсім не тремтить, коли чуєш російську — навіть якщо ці люди можуть бути з України. Як знати? Як зрозуміти, що ви не вороги, не вбивці, не загарбники?
Тому, будь ласка, переходьте на українську. Російська мова сьогодні — це ознака ворога: історичного, системного, того, що нищить нас, зганяє з насиджених місць, грабує, руйнує, вбиває, ґвалтує. Страшного молоха, чорної істоти з болота.
Коли ми були в Кракові, українську мову було чути на кожному кроці — і ми цьому дуже раділи. А от коли чули російську, радості не було, скоріше огида та настороженість. У Валенсії, звісно, українців менше, але й там траплялися приємні несподіванки. Наприклад, гуляючи центром міста, ми почули українську мову й побачили неподалік український прапор. Дуже зраділи й підійшли ближче.
Це виявилася маленька крамничка вихідця з України, який емігрував ще у 80-х роках. Він родом із Чернівецької області, а його брат мешкає у Львові — нашому рідному місті. Продавець реалізовує вироби власного виробництва: він малює картини, переносить їх на кераміку — усе це його авторська робота. Щойно перед нами він відпустив інших українців, з якими теж радо поспілкувався. Ми привіталися, трохи поговорили, і на цій позитивній ноті розійшлися: продавець зачинив крамничку, а ми пішли гуляти далі.
Наступного дня ми знову бачили українців: вони стояли на вулиці під навісом, ховалися від дощу й слухали українську пісню. Ми теж з ними поспілкувалися, хоча вони чомусь самі до нас не підійшли, хоча точно чули, як ми говоримо українською. Можливо,бо це було покоління наших батьків, і вони не хотіли спілкуватися з молодшими. Хоча, звісно, для сучасних дітей ми — «старі пердуни» років по сорок 😁. Усе відносно.
Також ми бачили у Валенсії український прапор на балконі. Але це був просто прапор — ми не знали, хто там живе, і, звісно ж, не ходили по будинку, не розшукували, хто його повісив.
Українців ми зустрічали й дорогою назад — коли поверталися додому, точніше до Кракова, літаком. Адже нині лише польські аеропорти дають українцям змогу подорожувати світом повітрям — через агресивну державу-вбивцю й терориста.

