Привіт, друзі!
Минулого тижня, за три дні до Різдва, мені вдалося прогулятися центром Львова. Ну як вдалося — радше так склалося, адже прогулянка була запланованою. У нас була зустріч із подругами: одна з них прилетіла з Великої Британії. Перед тим ми мали сходити на різдвяну виставку, про яку я ще збираюся написати, а дорогою просто пройшлися брукованими вуличками Львова, з будинками, прикрашеними різдвяною атрибутикою.
Тоді ще не було снігу, як зараз. Нині він падає вже другий, а може й третій день — сухий, легкий. Хоч його й небагато, через сильний вітер він не затримується надовго, але тонкий шар усе ж є, і зима відчувається. Але і тоді Львів був різдвяним навіть без снігу. Різдвяний дух відчувався, але це було радше таке європейське Різдво — вологе, прохолодне, безсніжне, проте все одно святкове. Дуже схоже на те, яке ми бачили в Кракові.
Як я вже розповідала, ми летіли до Валенсії з Кракова і мали там кілька годин, щоб прогулятися містом. Ви ж, мабуть, знаєте, що Львів і Краків колись були частиною однієї держави - Речі Посполитої, тому мають схожі архітектурні рішення. Хоча, зрештою, більшість європейських міст, незалежно від того, до складу якої держави чи імперії вони входили, мають подібну структуру. У середньовіччі міста зазвичай планувалися за схожою схемою: укріплене місто з ремісничими кварталами та замок лорда на горі. І в Кракові, і у Львові це добре простежується, хоча у Львові замок, на жаль, до наших часів не зберігся — залишилася лише гора з назвою Високий Замок та рештки укріплень. У Кракові ж королівський замок прекрасно зберігся й став справжньою окрасою міста — про це я також уже писала.
Отож ми зустрічалися не лише для прогулянки, а й з нагоди дня народження моєї куми. Цікава деталь: насправді вона народилася 23 грудня, але святкували ми 22-го — трохи наперед. Хтось не любить святкувати заздалегідь через забобони, але моя подруга (і кума) таких забобонів не має. А за паспортом у неї взагалі дата народження — 26 грудня. Уявляєте? У часи наших батьків це було цілком нормально: людина народжувалася в один день, а в документах їй могли записати зовсім іншу дату — з різних причин. Комусь не подобалося «нещасливе» (тринадцяте) число, хтось змінював дату через армію чи з інших практичних міркувань. Це, звісно, не про всіх, але така невеличка ремарка з минулого.
Загалом ми тоді дуже гарно погуляли Львовом, посміялися, поспілкувалися й надихнулися Різдвом, що наближалося. Хоча, звісно, ми всі пам’ятаємо, завдяки чому маємо можливість жити в тилу, працювати, зустрічатися й святкувати. І тут навіть складно підібрати правильні слова: ми, радше, маємо можливість на мить забутися, тоді як ті, хто на фронті, не мають такої розкоші. Там щодня гинуть побратими, найкращі люди, і цей біль, цей постійний траур не припиняється.
Тому ми не можемо повністю віддатися святковому настрою, відкрити серце веселощам сповна. Залишається лише віра — віра в те, що колись народився Ісус, Бог, який своєю добротою зрештою врятує цей світ. Хоча зараз він і перебуває під владою жорстокості та політичних амбіцій, за які гинуть прості люди.
Я щиро сподіваюся й вірю, що колись світ стане вільним від воєн і насильства.
Христос рождається — славімо Його!
