Після того, як уламок ракети впав на Академію ім. Бойчукв в Києві, я багато думаю про школу Михайла Бойчука та бойчукізм як явище. Про те, наскільки небезпечним цей рух був (і можливо є) для рос. імперії та її послідовників. Тема, звісно, дуже велика і складна, тож я б хотіла показати лише один портрет. Його написав учень Бойчука, Василь Седляр (також розстріляний, як і всі бойчукісти того періоду). На портреті - одна з художниць цієї школи, Оксана Павленко. Вона тут виступає узагальненим образом української селянки, скромної та освіченої, схожої на візантійську Мадонну і в естетиці, і в погляді, і в монументальності.
Не буду говорити про те, наскільки цінним був і є цей портрет з мистецької точки зору, лиш скажу про те, як його намагалися знищити совєти разом із іншими роботами бойчукістів.
Василь Седляр. Портрет Оксани Павленко. 1926–1927. Полотно, темпера.
Отже, в тридцятих роках його порізали ножем, залишивши шрами на обличчі дівчини. Мені складно уявити людину, яка це робить: невже це вона думає, що порізавши обличчя на картині, вона як би "вбиває" цю особу? Чи вона "вбиває" картину? Чи що це за магічне дійство та вуду-жест? Це ж комусь прийшло в голову саме не спалити, не поламати.. а отак понівечити сам образ? Мені це видається якоюсь первісною стадією свідомості, коли будь-яке зображення вважали живим і поклонялись йому як існуючій персоналії.
Взагалі, Вальтер Беньямін про це писав у своїй праці "Витвір мистецтва у добу його технічної відтворюваності". Там не лише про ауру, яку ми схильні бачити в давнії творах мистецтва, а й про портрет як "останній прихисток аури у добу фотографії". Так, людина підсвідомо бачить життя в образах людей, і реагує на нього. В даному випадку руські аборигени реагують так як можуть - агресією.
у 80-х роках Національний художній музей відреставрував картину, заклеївши шрами. Тепер вона в постійній експозиції.
А це мені на думку прийшла аналогія - Ченстоховська ікона Богородиці, яка, за легендою, написана ще в біблійні часи. На ній подібні шрами, і у всій іконографії вони є обов'язковою деталлю образу. Такми чином, Образ Оксани Павленко ще більше реферує до давнього іконопису, підкреслюючи сакральний корінь української культури.
Василь Седляр – найталановитіший учень Михайла Бойчука старшої генерації, монументаліст, живописець, графік, педагог, мистецький критик. Жертва сталінського терору.
Особливістю портретів Седляра є орієнтація на фресковий монументальний розпис з узагальненістю форм і площинністю.
Про один з найвидатніших портретів в українському мистецтві 20-х років ХХ століття – Портрет Оксани Павленко (1926–1927) Василя Седляра – розповідає Людмила Ковальська, відома дослідниця школи монументального мистецтва Михайла Бойчука, старша наукова співробітниця науково-дослідного відділу мистецтва ХХ – початку ХХІ ст. Національного художнього музею України.