Привіт, друзі, от сиджу я тут за компом, гортаю старі фото й нотатки, і думаю – ну як же це все циклічно в нашій історії. Пам'ятаєте, як у новинах торік обговорювали ті ексгумації в Західній Україні? Отож, сьогодні хочу розповісти про одну таку подію, яка мене завжди чіпляє за живе, бо вона ніби місток між тим, що було, і тим, що є зараз. Уявіть собі літо 1991-го, Дрогобич, площа Ринок кипить від людей – тисячі зібралися на мітинг-реквієм. То було 14 липня, і не просто якийсь там захід, а справжнє поховання сотень дрогобичан, яких замордував той клятий московсько-комуністичний режим. Останки 486 душ, викопані з тюремних ям на Стрийській, де НКВС катувало й розстрілювало наших у 40-х. Колона з трунами йде вулицями, люди плачуть, співають гімн, і весь той біль виливається в один великий крик проти орди. Я от копався в архівах і розмовляв з місцевими старожилами – вони кажуть, що то був момент, коли Україна нарешті почала дихати вільно.
Після років мовчання, коли СРСР ховав свої злочини, раптом відкрилися могили, і народ побачив правду. Серед тих жертв – вчителі, селяни, інтелігенція, когось забрали за "антирадянську агітацію", когось просто так, бо не вписувалися в їхню імперську машину. А знаєте, що найстрашніше? Багато з них були закатовані в останні дні перед відступом совітів у 1941-му, коли німці насувалися, а енкаведисти в паніці добивали в'язнів. Уявіть: постріли в потилицю, масові ями, а потім – десятиліття забуття.
І от тепер, друзі мої, подивіться на сьогодення. Знову Дрогобич, знову площа Ринок, і знову труни з нашими хлопцями та дівчатами, яких забрала та сама московська орда. Тільки тепер не НКВС, а їхні нащадки з кремлівськими зірками. У 2021-му, рівно через 30 років, перепоховали ще 78 останків з яблуневого саду біля університету – ті самі жертви 40-х, які ховалися в землі. А сьогодні? Скільки дрогобичан полягло на фронті, скільки сімей оплакує героїв? Ворог той самий – лютий, одвічний, імперський ординець, який міняє маски, але не суть. Він приходив у 1939-му з червоними прапорами, а тепер – з "Z" на танках. Чому я це пишу, запитаєте? Бо, шановна спільното, ми не маємо права забувати. Це не просто історія для підручників – це урок для нас. Дрогобич, з його тюрмою-музеєм на Стрийській, де тепер меморіал стоїть, нагадує: терор не зникає сам, його треба викорінювати. Я от був там минулого літа, ходив по тих камерах, де катували, і мурашки по шкірі. Рекомендую всім – поїдьте, подивіться, бо в таких місцях розумієш, за що ми боремося. А ви, друзі, діліться в коментах: чи були у вас в родині історії про репресії? Чи відчуваєте ту саму паралель з війною? Давайте обговоримо, бо тільки разом ми тримаємо пам'ять живою. До наступного посту, бережіть себе!
💰 Supported @aeneas.fund
1000 ASH burned 🔥