Пекло інтроверта

Навіть зважаючи на те, що ви мене не бачите, мені все одно важко про себе розповідати. Але так напевно більшість почувається. Або ні.

Я народилася і виросла на Херсонщині, чим нездорово пишаюся і факт чого вставляю, куди треба й куди не треба. Пʼятнадцять років жила у Львові й покинула його після ювілейної тисячної фрази «давайте вже після свят», а зараз живу на хребці дракона, що лежить між Обуховом і Вишгородом.

Я майже ніколи не викладаю своїх повсякденних фоток, окрім як у волонтерських звітах і не записую сторіз із собою, окрім як у ті моменти, коли на Київ сипляться ракети, магазини і аптеки закриті, фронту на околицях треба оптика, тобі треба шось їсти, а сусідським бабулькам терміново потрібен барбовал. Тоді всі лати спадають, і я виходжу в ефір з проханням про допомогу так, ніби робила це тисячі разів.

Сподіваюсь, я достатньо драматична 🥹🤪

Роблю зараз усе, аби подібне не повторилося і мені більше не доводилось записувати розмовних сторіз, але кацапи в пеклі відвідуватимуть окремий гурток за те, що мені в принципі довелося таке робити.

Але я люблю постійно шось долати, і по-іншому тут не той-во, люди не поймуть, тому треба шось за себе сказать.

Генерально, якби мене спитали, чим я заімаюся, я б сказала, що я пишу тексти. Іноді вони більше схожі на прозу, іноді — на вірші. Сліпий казав «пабачим», як воно буде тут.

Ще я малюю, фотогрфую, досліджую історію: загалом і історію мов. Я — давнішня волонтерка (а це за собою трохи тягне медичку і психологію — і те, й інше на ходу), мовознавиця, перекладачка, дослідниця старовинних текстів, авторка статей про українську культуру, Голодомори, Українську революцію 1917-1921 років, військову історію.

Я сам льотчік. Ой, вибачте, це не з того текста.

Long story short може вам буде зі мною цікаво. Або ні. You never know.