Боги, ми знову там само. Вся стрічка у зрадонці з приводу Крут. Одну із найзвитяжніших сторінок в історії перетворюють на «найганебнішу». Тільки от є велика проблема із цим: це все радянські наративи і пропаганда, але розбиратися знову нікому не хочеться.
Я розумію, що люди хочуть провести паралелі із сьогоденням, але ми тут за правду чи далі будемо плодити совєцькі міфи про свою неспроможність до будь-чого, особливо до творення власної держави?
Тут вільна країна і кожен може мати різноманітні думки від тієї, де Крути — це безглузда помилка, через яку загинуло 300 (а подекуди й 500) молодих людей, до такої, що, попри весь драматизм, ця трагедія не дала нічого, крім героїчного прикладу, не стала поворотною точкою у війні, не врятувала країну тощо, та ще й підтвердила недолугість влади. При чому ці різні думки можуть перебувати одночасно в одній голові. Тільки від того правдою це не стає. І взагалі нічим корисним не стає.
Крути насправді не були тим, чим стали у попсовій історії. Звісно, нашої особистої провини в неправильному трактуванні події десятиріччями мало: міфи почали народжуватися ще з першими пореволюційними емігрантами (головним чином — зусиллями Дмитра Дорошенка, який мав свої рахунки з урядом УНР і приписував йому багато зради, справедливо і не дуже). А потім ці міфи закріпилися надміру частими порівняннями із трьома сотнями спартанців, які полягли під Термопілами. Все це підхопили росіяни, роздавши відповідні методички своїм агентам впливу в Україні та закордоном. І продовжили це ща часів незалежності. Нічого нового.
Сучасні українці радше винні в тому, що не люблять перевіряти факти і натомість дуже люблять тужити. Ні, у тому, що вони люблять тужити, напевно теж не винні — це просто спосіб прожити трагічний досвід. Коротше, ніхто ні в чому не винен, крім кацапів. Але наша пристрасть до гучних, поетичних назв, далі яких іноді текст й не читається, теж робить свою справу. Чого тільки варта назва «Нас тут триста, як скло, товариства лягло», що зустрічається чи не в кожній другій статті на тему того історичного бою. Багато хто вже й не згадує, звідки взявся цей вислів і що до полеглих під Крутами військових він ніякого стосунку не має. Навіть літературну паралель провести важко. Адже вірш Тараса Шевченка «За байраком байрак», звідки і взявся вислів про трьохсот полеглих, розповідає про долю козаків, які продали в рабство своїх земляків й були вбиті у бою своїми ж.
«Нас тут триста, як скло,
Товариства лягло!
І земля не приймає.
Як запродав гетьман
У ярмо християн,
Нас послав поганяти.
Крові брата впились
І отут полягли
У могилі закляті», —
ніби розповідає свою історію козак у вірші. Тобто взагалі мимо.
Як корелюються ці дві події невідомо навіть богам. Я питала, сказали, нічого не знають і не братимуть участь у цьому обговоренні.
Аби зрозуміти роль бою, що стався 29 (у деяких джерелах — 30) січня 1918 року під Крутами, треба зробити крок назад, подивитися на повну картину, вийти за межі однойменної залізничної станції та збагнути саму історичну мить життя, що кипіло навколо. Уявімо собі (просто уявімо), що світ і Україна тієї хвилини оберталися не лише навколо Крутів. Насправді бої тривали у багатьох точках. І найбільший бій був дипломатичним. І це не перебільшення. Тому що в ті дні українські дипломати, які ще донедавна були абсолютно нікому невідомим й не мали свого голосу на світовій арені, робили неймовірне — переконували світ визнати Україну окремою незалежною державою.
Під Крутами в цей час дійсно тривав важкий бій. За розповсюдженим міфом там бились лише студенти й учні і за тим таки міфом всі вони загинули. Насправді ж учасників битви з українського боку було більше, ніж триста, і далеко не всі вони полягли там. З українського боку учасників бою було від 400 до 600 за різними підрахунками. Серед тих, хто намагався відбити нерівну кількість ворога на підступах до Києва, були бійці загону Вільного козацтва Армії УНР, офіцери (старшини) і юнацтво (курсанти) 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького, студентський добровольчий курінь Січових стрільців, імовірно, учасники інших формувань.
І мене просто вибивають ці воплі «ой, на весь Київ знайшлося лише триста студентів, які погодились захищати столицю!» По-перше, не триста, по-друге взагалі не самих лише студентів. І взагалі беручи до уваги кількісну перевагу ворога (від 4800 до 7000 червоногвардійців Муравйова), його втрати і здобутий українцями результат, наше військо провернуло неймовірну операцію.
Так, під Крутами нас було мало. У нас було мало зброї. Але на той момент бої точилися по всій країні. Нас не підтримував ніхто. Наша зброя була переважно трофейною. Надворі був лише початок 1918 року — жодні рішення Уряду при такій навалі ворога і повній відсутності будь-якої підтримки зовні тут не були б визначальними. Ви взагалі уявляєте собі боротьбу в таких умовах?
До фактів. Незважаючи на величезну численну перевагу ворога, українські військові змогли утримувати позиції впродовж п’яти (за свідченнями Мартоса — десяти) годин. У ході бою декілька десятків українців загинули, частина — потрапили в полон і були страчені. Загальна кількість загиблих — 70–100 осіб. Решта змогли уникнути оточення і відступити. Втрати ворога — до 300 осіб загиблими. З обох боків було багато поранених. Тому я можу припустити що загальні втрати двохсотими і трьохсотими й могли скласти в сумі до двох чи трьох сотень, але не лише вбитими. За рішенням командирів студенти відступали першими. А потім вже по черзі 2-га, 3-тя й 4-та сотня юнкерів, а перша сотня прикривала відхід вогнем. При перевірці біля потягу виявилося, що бракує однієї чоти Студентської сотні. Розвідка, яка відправилась їх шукати, вернулася ні з чим. Ми можемо лише здогадуватися, що ця чота була захоплена росіянами, але точно цього не встановлено.
Українським військовим також вдалося знищити колії та мости, що допомогло суттєво затримати просування більшовиків на Київ.
Попри розповсюджену думку, що офіцери дали драла з бойовища, а українські студенти билися з червоногвардійцями голіруч, ситуація була іншою. Українські військові дійсно мали небагато зброї і набоїв, але достатньо, аби вести бій, що тривав цілий день. Окрім іншого у них було 16 кулеметів, бронепотяг та бойовий потяг.
Два офіцери, дійсно, відбули до Ніжина, але це сталося ще перед боєм та для того, аби залучити до оборони станції українізований полк імені Тараса Шевченка, що дислокувався в місті. Щоправда, зробити це їм так і не вдалося. За даними прем’єра УНР Бориса Мартоса, який опитував учасників бою вже в еміграції, офіцери відбули «втихомирювати згаданий полк, адже він був розагітований більшовиками і загрожував виступити проти Юнацької школи.
Водночас (бо ми ж тут про правду) відомо, що певна частина військ київського гарнізону зайняла нейтральну позицію і таки відмовлялася протистояти більшовикам. Знову ж таки, шалена пропаганда, нерозуміння того, що відбувається, брак звʼязку, а відтак і можливості оперативно приймати рішення — дуже багато факторів вплинуло на згадані події. Наприклад, достеменно відомо, що паралельно більшовики підготували диверсію в тилу — повстання на заводі «Арсенал». Керівництво УНР довідалося про підготовку та вилучило зброю в диверсантів, але їх це не зупинило. І заколот почався саме тоді, коли Муравйов з військом наблизився до Києва.
Тут також варто зауважити, що, говорячи «студент», ми собі уявляємо 17-річного юнака, що жодного разу не тримав зброю в руках. Однак людина може бути одночасно студентом і військовим із великим досвідом, правда ж? Так, скажімо, студент на прізвище Довгаль, який командував одним із куренів, нещодавно повернувся з німецького фронту в ранзі підпоручника й, окрім того, вже встиг взяти участь у боях на вулицях Києва. І він такий був далеко не один.
Звичайно це велика трагедія, коли гинуть люди. Молоді люди. Але ж і роль бою на залізничній станції Крути є надзвичайно вагомою.
Окрім того, що українським військовим вдалося на чотири доби призупинити просування червоногвардійців до Києва, вони дали дорогоцінний час українській дипломатичній місії в Бересті, аби вона змогла залучити на свій бік союзників та досягти визнання Української Народної Республіки як незалежної рівноправної держави низкою країн, зокрема, Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Османською імперією, Болгарським царством. Згідно з підписаним згодом договором, визнавались кордони УНР та нарешті надавалась військова допомога, яка згодом на певний час дала змогу витіснити більшовиків на схід.
Важливий факт: незважаючи на те, що більшовики зайняли Київ через декілька днів після бою під Крутами, вже 2 березня до столиці повернулася Центральна Рада і поновився вихід українських газет. І в цих газетах сім’ї загиблих хлопців розміщували оголошення, в яких просили всіх, хто знає бодай щось про долю або обставини загибелі їхніх рідних, надати відповідну інформацію. Тобто подія одразу набула широкого розголосу. Тоді в Києві створили комісію для пошуку тіл загиблих і встановлення обставин бою. Тіла розстріляних у полоні й полеглих у бою військових знайшли під Крутами за допомогою місцевих мешканців. Згодом їх урочисто перепоховали на Аскольдовій горі у столиці. Поховальна процесія пройшла вулицями Києва. Громада міста змогла оплакати своїх захисників. У той таки день із фасаду будівлі Центральної Ради було збито двоголового орла — символ Російської імперії.
Подвиг військових, що віддали свої життя у бою під Крутами, став у подальшому прикладом незламності для бійців УПА. Пам’ять про бій зберігали діаспоряни, які щороку згадували полеглих військових і проводили меморіальні заходи, а також небагаточисельні мешканці України, які такої розкоші, як вшановування власних військових, звичайно, дозволити собі не могли.
Радянська влада ж намагалась стерти пам’ять про Крути, зокрема, могили на Аскольдовій горі було знищено. Але повністю забрати у людей спогади неможливо, а от перекрутити факти — цілком. Зокрема, радянська влада поширила міф про те, що у бою під Крутами брали участь лише школярі, що Київ обороняли діти, яким навіть зброї не дали. Вперше вшанування полеглих героїв відбулося тільки 29 січня 1991 року. На той час більшість мешканців Крут навіть не могли зрозуміти, кому та якій події присвячено меморіальний захід. Вони вже просто не знали цієї історії. Але ж зараз, коли перед нами є свідчення і документи, ми можемо дізнатися правду.
Завдяки тому, що українські дипломати мали час і змогу заявити про свою позицію у Бересті, коли ситуація погіршилася й Україна втратила державність, Уряд УНР, витіснений за кордон, інші держави визнавали як екзильний. Його представництва були у Тарнові, Ченстохові, Варшаві, Парижі, Веймарі, Кіссінгені, Мюнхені та Філадельфії.
Уряд УНР у вигнанні зміг пронести українську державницьку традицію через все ХХ століття. Україна мала шістьох екзильних президентів. Нехай, це була і досить номінальна посада. Останній із них — Микола Плав’юк — за погодженням з Українською Національною Радою (яка, провівши 14–15 березня 1992 року 10-ту Надзвичайну сесію, визнала правонаступником Державного Центру УНР в екзилі державу Україна), 22 серпня того ж року передав першому президенту часів незалежності грамоти, заяви, Знак гідності Голови Української Держави (Клейнод гетьмана Івана Мазепи), президентські печатки і прапор.
Так, напевно перший президент незалежної України не надав події належного значення й не провадив необхідних заходів з успадкування правонаступництва, але загалом усі зусилля державників і військових УНР вважаю надзвичайно важливими сьогодні. Без одного не було б іншого. Адже це те, на що ми можемо спиратися. Це те, із чого ми можемо виносити важливі уроки. Ворог, його прийоми і тактика мало змінилися. Тут уже залежить від нас, які ми висновки зробимо.
Зрештою, те, що вдалося зробити Уряду УНР в екзилі — це зберегти не лише пам’ять, а й чималу документальну та історичну спадщину.
Тому, коли сьогодні говорять, що бій під Крутами був битвою за майбутнє, не варто сприймати цей вислів як голослівний. Саме так воно і було. Найсвятіша правда в тому, що українська армія під Крутами — впоралась, виконала покладену на неї місію.
Схема бою, виконана сотником Сергієм Горячком.
Олекса Алмазов, уродженець міста Херсон, генерал-хорунжий Армії УНР, за спогадами Степана Самійленка — учасник бою під Крутами.
Підписання мирного договору у Бересті після тривалого перемовного процесу.