1416 день війни після повномасштабного вторгнення росії: погляд на обстановку

Привіт! Іноді здається, що війна в Україні вже стала звичним тлом — новини про обстріли, про втрати, про чергові звернення до Заходу. Але сьогоднішній день показує, що звикнути до цього неможливо. Бо кожна доба відкриває нові рани — і зовнішні, і внутрішні.

Ось, наприклад, сьогодні президент знову говорить про системи Patriot. Не тому, що це просто черговий запит до партнерів, а тому, що росіяни цілеспрямовано б’ють по енергетиці. І коли в темряві гасне вогник у квартирі чи лікарні, стає страшно не через холод, а через відчуття, що зима може прийти без світла. І цей страх — не метафора, це буквально наш повсякденний досвід.

А на сході, під Покровськом, знову гаряче. Росія зібрала туди величезне угруповання — кажуть, понад сто п’ятдесят тисяч солдатів. Українські військові стоять, тримаються, часто навіть без ротацій, просто тому, що немає ким підмінити. І поки ми читаємо ці рядки десь у теплому приміщенні, там люди в грязюці, під мінометами, просто не здають позиції. Мабуть, ось це і є справжній сенс слова «триматися».

І водночас — всередині країни вибухає новина: масштабна антикорупційна операція у сфері енергетики. Мільйони доларів, зловживання, високі чиновники, яких нарешті почали перевіряти. І тут у голові змішується злість із розчаруванням: як можна красти під час війни, коли люди мерзнуть, а ремонтники ризикують життям, щоб запустити трансформатор після обстрілу? Але потім думаєш — може, саме тепер система нарешті очищується, хоч повільно, хоч боляче. Бо поки фронт воює зовні, фронт усередині теж треба вигравати.

Можливо, це все звучить занадто важко. Але в кожному дні є щось, заради чого варто прокидатись. Може, це новина про те, що десь відновили електрику після удару. Може, це повідомлення від друга з фронту: «Я живий». А може, просто теплий чай удома, який ти можеш зварити, бо сьогодні є світло.

Я не знаю, чи стане завтра легше. Але точно знаю — ми вміємо вистояти. І не тому, що хтось ззовні допоможе, а тому, що ми самі вже не ті, що були до війни. Ми стали міцніші, уважніші до правди, чутливіші до чужого болю. І поки є це відчуття — ми ще тримаємося.